Життя по колу чи по ламаній?

Коло – досконала фігура, без жодного гострого кута. Життя по цій формі – не однакові дні, сірі будні, а насичені подіями сотні годин часу. З кожним сходом сонця  починається урок, натикаєшся на гострі, інколи досить небезпечні кути, які шкодять не тільки фізичному тілу, а й  дряпають душу. Емоції перемішуються з думками і життя перетворюється на гру в російську рулетку. Правильні в той момент рішення з роками можуть позбутися цього статусу і стати фатальними, неправильні ж, навпаки, – довести свою корисність і право на життя.  Минулорічні істини стають неважливими, одна секунда може викликати повну переоцінку цінностей, в одну мить дорога повертається на 90,  а то й і на всі 180 градусів.
Бувають вчинки, які неможливо пояснити і їх надзвичайно багато. Бувають моменти, коли просто потрібно дослухатися до себе і виконувати, а не досліджувати, думати, аналізувати. Наприклад, у моєму житті таких моментів було багато, та найяскравіші – це вступ до університету та початок випуску газети. Обидва рішення були прийнятті спонтанно, адже я ніколи не мріяла стати програмістом і, авжеж, навіть і думки не було мати власне видання. Як до цього дійшла?:) На це питання і досі не маю відповіді, та й, якщо чесно, і не прагну її знайти. Найголовніше, це відчуття легкості, відчуття правильності кожного рішення. Інколи здається, що життя йде по вже відомому шляху і якась невидима сила допомагає звертати у правильні сторони. Можливо, сенс життя – це і є слухати самого себе, слухати щось більше, чим ти сам.
Чи прагну я когось учити? Наприклад Вас? Не відчуваю такої потреби, хоч і являюся викладачем, і це мені досить таки до вподоби. Як справжній письменник, я прагну поділитися своїми відчуттями, поділитися тим, як торкається до мене життя і як воно хоче огранити мою душу. Коли поет мовчить, він страждає, адже слова, які повинні вилетіти з його вуст, нещадно тероризують душу, вимагаючи волі. Це не просто слова. Та для вивільнення цих фраз потрібен каталізатор. І це не завжди неймовірне кохання чи пристрасна мимовільна закоханість, це і біль, страх, хвороба та найжорстокіше – зустріч зі смертю.
Ми дивимося з екрані телевізора на відомих людей. Інколи виникає заздрість, хочеться і собі такого насиченого життя та мало хто може відповісти собі на запитання: а чи витримаю я такий натиск? Чим більше людина повинна зробити за своє життя, тим на більшій пороховій бочці вона сидить, тим більше секретів Всесвіту знає і усвідомлює їх, тим більше їй хочеться втекти від того всього у розмірене, спокійне життя з банальними радощами.
Я чомусь уявляю життя людини у формі зірки. Це світило було передвісником народження та смерті. З кожним наступним приходом душі на Землю, вона стає все більш опуклою, кути згладжуються, певно через досвід, адже саме він відкриває двері без виходу. Чим більше згладжуються кути, тим спокійніше ми відносимося то ситуацій, до самого життя: емоції слабшають, відрікаємо від того, що раніше було найважливішим. І ось воно – коло. І ти – ідеальна людина. Що тоді робити, адже чого прагнув – досягнув і сенс життя втратився. Тоді зникаєш. Розчиняєшся. Хіба не страшно? Та саме цього прогне душа, розчинитися у Богові.
Життя – це навчання, без перерв та канікул. Не можна зробити вибір: навчатися чи ні. Вибір полягає в тому, робити це якісно чи пасивно, усвідомлювати уроки чи ігнорувати, радіти чи сумувати і, найважливіше, прийняти це як дарунок чи як покарання…
Вчіть уроки старанно…